Афоризми Т.Шевченка


Філософські істини

І нема тому почину, і краю немає.
Ніч йде і за собою день веде.
Все на світі гине.
Все йде, все минає.
Немає нічого кращого в божественній природі, як осяяне щастям лице людини.
Бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи.
Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі.
Не вмирає душа наша, не вмирає воля.
Хто зневажає рідний край, той серцем немощний каліка.

Україна, її краса, її доля
Кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна.
Село на нашій Україні — неначе писанка село.
Село — і серце одпочине.
Кругом поле, як те море, широке, синіє.
Реве та стогне Дніпр широкий.
Щоб лани широкополі і Дніпро, і кручі було видно.
Сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеться.
Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?
Гомоніла Україна, довго гомоніла.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали...
Було колись в Україні, запорожці вміли панувати. Минулося: осталися могили по полю.
Зажурилась Україна — така її доля.
Тієї слави козацької повік не забудем.
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?!
На нашій — не своїй землі.
Щоб наша слава не пропала.
І кров за кров, і муки за муки.
І на Січі мудрий німець картопельку садить.
Доборолась Україна до самого краю: гірше ляха свої діти її розпинають.
Все гине — слава не поляже.

«Там неволя...»
В тім гаю, у тій хатині, у раю я бачив пекло.
Там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають.
Чорніше чорної землі блукають люди.
Гинуть, гинуть у ярмах лицарські сини.
Мужицькі душі аж пищать.
Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить.
Земля плаче у кайданах, мов за дітьми мати.
Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали...
Було колись в Україні, запорожці вміли панувати. Минулося: осталися могили по полю.
Зажурилась Україна — така її доля.
Тієї слави козацької повік не забудем.
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?!
На нашій — не своїй землі.
Щоб наша слава не пропала.
І кров за кров, і муки за муки.
І на Січі мудрий німець картопельку садить.
Доборолась Україна до самого краю: гірше ляха свої діти її розпинають.
Все гине— слава не поляже.

Осуд рабства
А ми дивились і мовчали, і мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби капрала п'яного.
Раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі.
А онуки? Їм байдуже — панам жито сіють.
Всі оглухли, похилились у кайданах.
Один козак із міліона свинопасів.
Заснула Вкраїна, бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла.


Взаємостосунки між народами
Мов пси, гризуться брати з братами.
Жити б і брататься...
І брат з братом обнялися... навіки і віки, і потекли в одне море сло­в'янськії ріки.
Щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця й правди.
Цей той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину.
Кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить.

Віра в Бога
Все од Бога. Од Бога все.
Жива правда у Господа Бога.
Боже милий! Як хочеться жити і любити Твою правду, і весь світ обня ти.
Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить.
Не нам діла Твої судить, о Боже наш великий.
Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі.

Сенс людського життя
У всякого своя доля і свій шлях широкий.
Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? І, не дознавшись, умираєм.
Раз добром налите серце вік не прохолоне.
А літа стрілою пролітають, забирають все добре з собою.
Безславному тяжко сей світ покидать.
Тяжко в світі жить, як нікого любить.
Не дай спати ходячому, серцем замирати і гнилою колодою по світу ва­лятись, а дай жити, серцем жити і людей любити.
Борітесь — поборете, вам Бог помагає.
Дрібніють люди на землі.
Той мурує, той руйнує...
За край світа зазирає, чи немає країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину.
Тоді я багатий, як буде серденько по волі гуляти.

Кохання. Материнство. Родина. Сирітство
Любов — Господня благодать.
І буде варт на світі жить, як матимеш кого любить.
Загинув ладо — я загину.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Нащо мені краса моя, коли нема долі.
Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.
За милого, як співати, любо й потужити.
Полюбила, як знало серденько.
Добро у кого є господа, а в тій господі є сестра чи мати добрая.
Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
Єдинеє добро — твоє дитя.
Бо хто матір забуває, того Бог карає.
Диво-дивнеє з тим серцем буває: увечері цурається, вранці забажає.
Тяжко в світі жити сироті без роду.
Нема куди прихилитися — хоч з моста та в воду.
Ні родини, ні хатини.
Світ, бачся, широкий, та нема де прихилиться в світі одиноким


Афоризми – запитання і самозапитання

Чи ж кат помилує кого?
Як же жити на чужині, на самоті?
За що люди гинуть?
Хіба чи не чуєш людського плачу?
Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози-горе?
Чи довго ще на сім світі катам панувати?
Чого серце плаче, ридає, кричить, мов дитя голодне?
Кого я, де, коли любив? Кому, яке добро зробив?
Для чого я на світ родився?
Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?
Чиєю кров'ю ота земля напоєна, що картопля родить?


Доброзичливі побажання
Не завидуй багатому.
Не потурай: легше плакать, як ніхто не бачить.
Бодай те лихо не вертало.
Не женися на багатій, бо вижене з хати.
Людей і долю проклинать не варт, їй Богу.
Чи жать, чи не жать, а сіяти треба.
Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя.

Слово і пісня. Поет і поезія
Правди слово, святої правди і любові. Щоб наше слово не вмирало.
Ну, що б здавалося слова... А серце б'ється, ожива, як їх почує. Знать, од Бога голос той і ті слова.
Моя правда безталанна, моє тихе слово.
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава, слава України.
Без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна і правдива, мов Господа слово.
Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю сло­во.
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами.
Та вже нехай хоч розіпнуть, а я без віршів не улежу.
Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою.
Караюсь, мучуся, але не каюсь.
А слава — заповідь моя.

З народної криниці
Там тільки добро, де нас нема.
Теплий кожух, тільки шкода: не на мене шитий.
І розумне ваше слово брехнею підбите.
Не так тії вороги, як добрії люди.
Буде каяття на світі — вороття не буде.
Поки живе надія в хаті, нехай живе, не виганяй.
А вже підпилий як засне, то, хоч гармати, і усом не моргне.
Скачи, враже, як пан каже — на те він багатий.
Вміла мати брови дати, та не вміла на сім світі щастя-долі дати.
Чуло серце недоленьку — сказати не вміло.
Сльозами моря не долить.
Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється.


Борітеся – поборете! 

У всякого своя доля 
І свій шлях широкий... 
І забудеться срамотня давняя година, 
І оживе добра слава, слава України! 
Раз добром нагріте серце 
Вік не прохолоне! 
Діла добрих обновляться, 
Діла злих загинуть. 
Чим більша нужда, тим дружба щиріша... 
Кохайтеся, чорнобриві, 
Та не з москалями.
Було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скрути, то святий їх знає, де вони поділись! 
За шмат гнилої ковбаси 
У вас хоч матір попроси, 
То оддасте. 
Раби, подножки, грязь Москви, 
Варшавське сміття – ваші пани, 
Ясновельможнії гетьмани. 
Чого ж ви чванитеся, ви! 
Сини сердешної Украйни! 
Що добре ходите в ярмі, 
Ще лучче, як батьки ходили? 
Ми серцем голі догола! 
Найшовсь-таки один козак 
Із міліона свинопасів... 
І день іде, і ніч іде. 
І, голову схопивши в руки, 
Дивуєшся, чому не йде 
Апостол правди і науки? 
Найбільш гірка отрута нашого морального буття – безнадійність... 
...Хто матір забуває, 
Того Бог карає, 
Того діти цураються, 
В хату не пускають. 
Не так тії вороги, 
Як добрії люди – 
І окрадуть жалкуючи, 
Плачучи, осудять... 
Для людини-матеріаліста, якому Бог відмовив у святому, радісному почутті розуміння його благодаті, його нетлінної краси, для такої напівлюдини будь-яка теорія прекрасного є не більше, ніж порожня балаканина. 
Вільний художник настільки ж обмежений оточуючою його природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, сталими законами. 
Дружба без достатніх доказів – порожнє, лукаве слово. 
Як швидко і гаряче виконується наказ арештувати, так, навпаки, в’яло і холодно виконується наказ звільнити. 
Світ, бачся, широкий, 
Та нема де прихилитись 
В світі одиноким. 
Блаженний муж на лукаву 
Не вступає раду... 
Високії ті могили, де лягло спочити козацьке біле тіло, в китайку повите. 
Погано дуже, страх погано! 
В оцій пустині пропадать. 
А ще поганше на Украйні 
Дивитись, плакать – і мовчать. 
Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини. 
Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи. 
Нема на світі України, 
Немає другого Дніпра, 
А ви претеся на чужину 
Шукати доброго добра. 
Учітеся, брати мої, 
Думайте, читайте, 
І чужому научайтесь, 
Й свого не цурайтесь. 
Огонь запеклих не пече. 
В своїй хаті – своя правда, 
І сила, і воля. 
Караюсь, мучуся... але не каюсь! 
Наша дума, наша пісня 
Не вмре, не загине... 
Все гине, – 
Слава не поляже... 
Нема раю на всій землі, 
Та нема й на небі. 
Люде б сонце заступили, 
Якби мали силу... 
Не накличу собі долі, 
Коли так не маю. 
Якби ви вчились так, як треба, 
То й мудрость би була своя. 
Тече вода і на гору 
Багатому в хату. 
А вбогому в яру треба 
Криницю копати. 
Страшно впасти у кайдани, 
Умирать в неволі, 
А ще гірше – спати, спати, 
І спати на волі... 
У всякого своє лихо... 
Без ворогів можна в світі 
Як-небудь прожити. 
Не гріє сонце на чужині... 
Невесело на світі жить, 
Коли нема кого любить. 
...Де нема святої волі, 
Не буде там добра ніколи. 
Без правди горе! 
На чужині не ті люде, – 
Тяжко з ними жити! 
Ні з ким буде поплакати, 
Ні поговорити. 
Єсть на світі доля, 
А хто її знає? 
Єсть на світі воля, 
А хто її має? 
Тоді я веселий, 
Тоді я багатий, 
Як буде серденько 
По волі гуляти! 
На нашій – не своїй землі. 
Сиротині сонце світить, 
Світить, та не гріє... 
І на Україні 
Я сирота, мій голубе, 
Як і на чужині. 
Серце не дитина, його галушкою не нагодуєш. 
Гроші душу холодять. 
Чи буде правда меж людьми? 
Повинна буть, бо сонце стане 
І оскверненну землю спалить. 
Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами!.. 
В неволі тяжко, хоча й волі, 
Сказать по правді, не було. 
Слава – заповідь моя. 
Щоб збудить 
Хиренну волю, треба миром, 
Громадою обух сталить; 
Та добре вигострить сокиру – 
Та й заходиться вже будить. 
За святую правду-волю 
Розбойник не стане... 
О люде! Люде-небораки! 
Нащо здалися вам царі? 
Нащо здалися вам псарі? 
Ви ж таки люде, не собаки! 
Я так її, я так люблю 
Мою Україну убогу, 
Що проклену святого Бога, 
За неї душу погублю! 
Не вмирає душа наша, не вмирає воля. 
Ну що б, здавалося, слова... 
Слова та голос – більш нічого. 
А серце б’ється, ожива, 



Як їх почує! 

1 коментар: